Втрачений Донбас

'Втрачений“Усьо буде Донбас”. До якої міри цей напівжарт є близьким до реальності, ми змогли оцінити лише тепер. У тому полягає сила, але водночас і слабкість нової влади: вона веде політику так, ніби має справу лише з мешканцями Донбасу й ніби очікує лише притаманної цьому регіонові суспільної реакції.

Так само, як у Києві заведено вважати, що донбасівці майже нічим не відрізняються від мешканців, скажімо, Київщини і є такими ж “середньостатистичними” українцями, так само й більшість донбасівців упевнена в тому, що мешканцям Київщини притаманне все те саме, що й мешканцям Донбасу, зокрема й погляди на перспективи України. Виголошуючи гасла про “єднання двох берегів Дніпра”, ми мало знаємо одне одного, ще менше розуміємо одне одного й не надто усвідомлюємо, що треба подолати, який шлях пройти для того єднання й, головне, як це зробити. От тепер ми обурюємося фактичним здаванням України в оренду Росії. Влада каже, що обурюються лише “політикани”. Дуже можливо, багато хто з її представників у тому переконанні є цілком щирим.

Чим пояснюється незбагненно велика й непохитна підтримка, яку має в Донбасі Партія регіонів?

...Проїдьте Донбасом, його селами, шахтарськими селищами, навіть околицями великих міст — як то кажуть, районами малоповерхової забудови. (Вихідцем з такої от робітничої околиці є, до речі, Віктор Янукович.) Придивіться. Будинки — навіть “круті” двоповерхові особняки — не залишають сумнівів щодо їхнього архітектурного стилю: походить цей стиль не від української хати, а від російської ізби. Навколо тих будинків — здебільшого городи, а не сади. Звісно ж, виглядає все зовсім не так, як де-небудь під Москвою. Але, перетнувши близький російський кордон, мешканці Донбасу бачать те саме, що й удома. Такого помітного контрасту в побутовій культурі обабіч кордону, як, скажімо, між Сумською областю України та Курською областю Росії, там немає. Центри переважної більшості донбаських міст — “сталінки”, “хрущовки”, “брежнєвки”, що були типовими для всього СРСР від Таллінна до Душанбе. Нічого старішого, особливого, не схожого ані на що інше, там немає, дуже молодими є донбаські міста. Центри культури та дозвілля — так само типові для всього СРСР. Український музично-драматичний театр у Луганську, палац культури об’єднання “Добропіллявугілля” в Добропіллі, що на Донеччині, палац культури заводу “Точелектроприлад” у Києві на Відрадному — однаковісінькі. Де-не-де вцілілі рештки “собачівок” та “нахалівок” — шахтарського житла першої третини ХХ століття — є однаковими що в українській Макіївці, що в російських Шахтах. Багато мешканців регіону просто не здогадуються, що різниця між українцями та росіянами полягає далеко не лише в назві та мові. Для мешканців Донеччини та Луганщини вона не є самоочевидною. Хоч би як там було, а цілком щира впевненість донбасівців у тому, що два народи є “братами-близнюками”, є наслідком не лише радянської та сучасної пропаганди, а й власних спостережень.

Тим більше що історично так склалося: заселяли Донбас вихідці з усіх усюд, причому вихідці, здебільшого не обтяжені ані надмірною освітою та кваліфікацією, ані надмірним культурним рівнем. Типовий переселенський регіон, такі собі “українські США” — от чим історично був Донбас і є дотепер. Пригадаймо, до речі: протягом перших століть колонізації Північної Америки ні про яку іншу економіку, окрім як видобування корисних копалин, там не йшлося. Ті, хто має міцний ґрунт під ногами, ті, хто досяг успіху на Батьківщині, не їдуть світ за очі шукати щастя — примарного, а то й авантюрного. Переселенські цивілізації — то цивілізації соціальних низів; минає декілька століть, поки вони стають “звичайними”.

Тож так склалося: Донбас є таким собі “диким Сходом” України — за аналогією з американським “диким Заходом”. Аналогію посилювала ще й от яка обставина. Радянська пропаганда змальовувала шахтарську та іншу тяжку фізичну працю як найзвитяжнішу та найпочеснішу; шахтарі не лише мали зарлатню, про яку й мріяти не могла більшість радянських громадян, а ще й користувалися офіційною пошаною, були героями телеекранів та газет. При тому шахтарська праця була й залишається здебільшого низькокваліфікованою, такою, що вимагає фізичної сили та витривалості, але не спеціальних знань та вмінь. Майже як за часів “золотої лихоманки” у США, життєвий успіх у свідомості донбасівців не є похідним ані від кваліфікації та освіти, ані від особистісних якостей. До цієї картини, до речі, цілком вписуються донбаські скоробагатьки та “скоромільярдери”: їм посміхнувся успіх, вони натрапили на золоту жилу та змогли її утримати — тож хвала їм і шана.

Тому й соціальні процеси, що відбувалися й відбуваються в Донбасі, є до дуже великої міри типовими для всіх переселенських регіонів світу. Однією з характерних для цих регіонів рис є формування окремих націй. У процесі історичного розвитку англо-американці припинили бути англійцями — не лише територіально, а й культурно та ментально. Щодо багатьох аспектів важко уявити більш протилежні риси, ніж притаманні англійцям та американцям. Англійська прив’язаність до родинних домівок, до батьківських місць — і американська мобільність: сьогодні тут, завтра там; англійське шанування традицій — і американське зневажання традиція та схильність до всіляких новацій. Те саме відбулося й із англо-канадцями, і з австралійцями, і з франко-канадцями, і з бурами — вони стали окремими націями.

Отакі самі процеси відбувалися й у Донбасі, “плавильний котел” діяв і тут. Тільки тут вони були ускладнені радянськими ідеологічними нашаруваннями. Інтенсивне заселення регіону розпочалося 1920-х—1930-х років. Бурхливий економічний розвиток — теж. Причому розвивалися ті галузі, що мали загальносоюзне значення й дуже опосередковано стосувалися України. До того ж, змальовуючи “небачений добробут” радянських шахтарів і “злиденне животіння” шахтарів дореволюційних, радянська влада таки переконала донбасівців у тому, що початком історії їхнього регіону був 1917 рік; усе, що було до того, є незначущим, не вартим уваги, а то й таким, чого треба соромитися. Чи не саме через це протягом останніх двох десятиліть ледь не остаточно зникли рештки старого Донецька, поступившись тим-таки “брежнєвкам”: замість реконструювати та реставрувати, їх зносили без сумнівів і без жалю. Революція в Петрограді є у свідомості мешканців регіону ледь не актом створення світу. Процеси декомунізації та дерадянизації стикаються в Донбасі зі спротивом та опором не лише завдяки зусиллям пропагандистів, а й через те, що іншої, окрім радянської, історії регіону для його мешканців ніби й не існує: прибери радянський період — і нічого не залишиться. Деконструкція радянських ідеологем та радянської символіки є для донбасівців руйнацією самоідентифікації. Апелювання до ідеалів козаччини донбасівці сприймають як апелювання до ледь не доісторичних, допотопних часів, коли нічого цінного та вартого наслідування в принципі не могло бути, за визначенням. Від того, що ми будемо заперечувати це, від мантр про “манкуртів, що забули материнську мову”, реально навряд чи що-небудь зміниться.

Варто зауважити: життя шахтарів до 1917 року й справді було аж ніяк не райдужним. Хоча причиною того була не лише безсоромна експлуатація шахтарської праці, а й специфіка самого контингенту шахтарів. От тільки “небачений радянський добробут”, особливо до 1960-х років, коли уважно придивитися, теж був дуже й дуже відносним — хоча й тут теж давалася взнаки та сама специфіка контингенту. Прикметна деталь: до тих самих 1960-х років центр Донецька являв собою таке собі “аристократичне гетто”; його мешканці — працівники адміністративних, культурних та науково-проектних установ — майже не бували поза його межами й здебільшого зовсім не знали решти міста. А мешканці робітничих районів міста теж мало не все життя проводили у своїх “селищах”, вибираючись “в город” лише за крайньої потреби.

Процеси інтеграції донбасівців до загальноукраїнської спільноти та “укорінення” переселенського населення зазнавали гальмування. З одного боку, “мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз” — це була офіційна ідеологія. З іншого — домінування офіційної ідеології перетворювало всі реальні соціальні процеси на ледь не “нелегальні”, їх ніхто не вивчав і ніхто не намагався коригувати; те, що було на папері, було важливішим за реалії. По-третє, офіційна пропаганда змальовувала Донбас як найпередовіший регіон, такий собі “робітничий рай”, “оплот радянської індустрії” і ледь не взірець для наслідування, а мешканців регіону — як “передовий загін” робітничого класу, науково-технічної інтелігенції і всього, чого тільки можна. Такий підхід спонукав донбасівців не лише протиставляти свій регіон іншим, а й ставитися до інших з майже не прихованою зневагою. “Скрізь усе мусить бути так, як у Донбасі”, — це переконання виникло зовсім не останніх років і навіть не останніх десятиліть; донбасівців довго й наполегливо привчали до того, щоб вони усвідомлювали себе ледве не носіями істини, недоступної для інших.

Маленький епізод. Поїзд, що прямує з Донбасу до Києва. Плацкартний вагон. П’ята година ранку. Донбаська сім’я прокидається й починає голосно розмовляти. На всі зауваження — одна й та сама відповідь: “Робочий люд о такій годині мусить уже не спати!” Цей епізод сам по собі нічого не означав би, якби не був типовим. Саме в Донбасі й досі повсякчас чути “виховні настанови”: як треба поводитися, що й як робити, які думки та смаки личать “робочому людові”; йдеться при тому про речі, які найменшою мірою не заважають будь-кому. Просто всі мають бути однаковими, індивідуальність — не в пошані, носії істини краще за будь-кого знають, як має бути. Оцим до великої міри й пояснюється феномен майже одностайної підтримки донбасівцями Партії регіонів, саме тут криється причина зверхності та нетерпимості до інших поглядів. Зверніть увагу на виступи мешканців Донбасу “від вільного мікрофона” у телешоу. Найчастіше це — не дискутування, не висловлювання думок і не прагнення переконати опонентів, а самі лише повчання й образливі характеристики тих, хто думає “не так”. Притаманні багатьом представникам Партії регіонів безапеляційність тону, навішування ярликів, зневажлива тональність виступів, ніби вони не ведуть дискусію, а викривають підступи ворогів, тональність людей, які ніколи ні в чому не сумніваються й завжди точно знають, що “положено” й що “не положено”, — саме звідти.

Тож у Донбасі сформувалася така собі “протонація” чи, поза сумнівом, окрема етнокультурна група. Мешканці регіону усвідомлюють його частиною України — принаймні номінальною, але разом з тим вони протиставляють його “сільській Україні”. Усвідомлення окремості Донбасу, його особливості — то і є підвалини регіонального патріотизму. “Ані Україна, ані Росія”, “ланцюг, що нерозривно поєднує Україну та Росію”, — такою, згідно з регіональною ідеологією, є місія Донбасу. Україну сприймають як до великої міри “чужу”.

І з цим неможливо не рахуватися. Протиставлення “передового індустріального Донбасу” “патріархальній сільській Україні” призводить до того, що всі спроби українізації донбасівці сприймають не лише як підкорення регіону Україною, а й як перемогу старого (“доісторичного”) над новим (“радянським”), відсталого над передовим. Зворотний процес — “донбасизація” України — виглядає в очах мешканців Донбасу явищем позитивним і корисним для самих українців, бо, за їхнім переконанням, нестиме “тубільцям” світ прогресу та ту саму недоступну їм істину.

...А ще є пам’ять літніх людей. Під час німецької окупації вулицями Донецька ходили трамваї та тролейбуси. Так само, як і перед війною, за єдиним лише винятком: окупаційна влада перефарбувала їх усі, до війни загалом червоні, у синьо-жовті. А здебільшого російськомовні довоєнні інформаційні таблички замінила на нові двомовні — німецькою та українською. Такою була специфіка гітлерівської національної політики — стравлювати людей різного етнічного походження й навіть гноблених, навіть приречених на загибель ділити на сорти.

Чи винні в тому Україна та українці? Звісно ж, ні. Вони стали знаряддям у руках нацистів, а потім у руках марксистів-ленінців, які теж були аж ніяк не проти й стравлювати людей, і ділити їх на сорти. Але пам’ять залишилася. А наші звитяжні націонал-демократи за цвіріньканням про солов’їну мову та повторюванням мантр про “манкуртів-безбатьченків” так за двадцять років і не здогадалися розставити всі крапки над “і”, постійно й наполегливо пояснювати: нацисти використовували українську мову та символіку, але від того українці аж ніяк не ставали привілейованими. Цілком у найкращих радянських традиціях наші націонал-демократи воліли просто оминати незручні та неоднозначні історичні факти, вольовим рішенням викреслити їх з історії.

Протягом усіх років незалежності в Україні так і не було регіональної політики. Не мали її й патріотичні політичні сили. Так само, як донбасівці вважають себе єдиними носіями істини, так і патріоти вважали єдиними носіями істини мешканців чи то Галичини, чи то села, чи то Києва. Так само, як Партія регіонів бачить усю Україну через призму донбаського світогляду, так само й патріоти бачили Україну через призму світогляду, умовно кажучи, правого берега Дніпра. І нинішня влада, й попередня рівною мірою хворі на “синдром КПРС”: “Є дві думки: одна — моя, інша — неправильна й негідна”.

А ще наші патріоти вірять у магічну силу символів та ритуалів і не вірять у корисність копіткої буденної праці: усе має відбуватися “за щучим велінням”. (Отут наші патріоти демонструють таке братерство з росіянами та їхнім традиційним світоглядом, що ніякому “Російському блокові” не наснилося б.) Розмовляв я якось із рухівським діячем середньої ланки. Був 2005 рік, коли ще помаранчеві надії не встигли розвіятися, а рухівець доводив: серед усіх завдань найважливішим для нової патріотичної влади є відновити Десятинну церкву у Києві. На мої заперечення: мовляв, це спотворить чи не єдиний куточок старого Києва, що залишився недоторканим, та й ту стару церкву неможливо відновити, бо ніхто не знає точно, як вона виглядала, мій візаві твердо відповідав: тільки-но ми відбудуємо її, й одразу Україна об’єднається, у ній запанують лад та добробут. Чи не такою самою є політика партіотів узагалі? Присвоєння Степанові Бандері звання Героя України — чи не був це чистісінький символ? Самому Бандері до того давно вже байдуже (Нобелівські премії, наприклад, узагалі не присуджують посмертно), прочитання та розуміння історії ані у світі, ані в українському суспільстві це не змінило, патріотизації Сходу та Півдня це не сприяло. Але дало зайвий поштовх тому, щоб мешканці Донбасу (для більшості з яких Олексій Стаханов є, поза сумнівом, незрівнянно більш значущою історичною постаттю, ніж Сергій Прокоф’єв, Архип Куїнджі чи Анатолій Солов’яненко) переконалися: Україна — таки “чужа”, вона не лише “загарбала” їхній передовий регіон, а й нав’язує йому свої цінності.

Декілька років тому викликали обурення слова такого собі Миколи Левченка — середньої руки регіоналівського функціонера. Він казав, ніби українською мовою можна пісеньку заспівати чи анекдот розповісти, а для бізнесу та науки вона буцімто непридатна. Обурення було цілком справделивим. Але біда не в тім, що є отакий Левченко. Біда в тім, що він у своїх переконаннях не оригінальний. Послухайте наших корифеїв патріотизму — того ж таки Володимира Яворівського чи Івана Драча (не коли він був поетом-шістдесятником, а коли став політиком). Про що вони ведуть мову? А про те саме — про світову славу народних пісень, про козаченьків, про село, про народні легенди. Чи часто можна від них почути слово “комп’ютер”? І цілком слушно: за часів козаченьків аніяких комп’ютерів не було навіть у проекті. Левченко мав гідних учителів в особі тих самих патріотів і повторив їхні настанови ледь не слово в слово.

Читання мантр, видавання бажаного за дійсне, схильність до символів на шкоду реальним діям — от що відрізняло й відрізняє не лише той табір українських політиків, який звуть патріотичним, а й українську політику взагалі. За тими мантрами та символами було не побачити реальних проблем. Не пригадати, щоб хтось коли-небудь обговорював не те що програму дій (куди там!), а хоча б питання проблемних регіонів та особливостей політики щодо них. Хоча б поставив це питання, засвідчив його наявність. Заклинання про “єдину соборну Україну” — ото й була вся регіональна політика. Що ж, “єдино-неділимий соборний Донбас” зі столицею у Києві, обриси якого стають помітнішими день за днем, є закономірним наслідком усього того.

Борис БАХТЄЄВ, громадсько-полiтичне видання "Свобода"все для dle
  • Автор: Rimlyanin
  • 5 июля 2010
  • Посмотрели: 3 159
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.