Солдат Джейн

'СолдатНемає такої професії в армії — жінка!

Їх лише 10 на всю Україну. Десятеро відчайдухів, які підкорюють не лише чоловіків — вони підкорюють небо. Тим, хто не сприймає жінок за кермом, читати далі не рекомендуємо. Адже героїні цієї статті сідають за штурвал бойового вертольота, і хоч-не-хоч, а змушують серйозно ставитися до себе не просто чоловіків, а й поважних чоловіків у погонах. Двоє з десяти українських жінок-пілотів служать у вертолітному полку на Львівщині, у містечку Броди. Напередодні 8 Березня, свята хоча й з пережитків радянщини, проте все ще не забутого українцями, журналіст РАТУША навідалася у Бродівський вертолітний полк, аби познайомитися з незвичними жінками. З тими, хто віддає перевагу військовій формі над сукнями, чий голос — не “насолода для чоловічих вух”, а не терпить заперечень, перед ким хочеться виструнчитись і прикласти руку до кашкета…

Африка їм у поміч

Військові вподобали це місце в Бродах віддавна, свого часу тут дислокувалися ще австрійські війська. У 1980 році всю військову частину «підняли по тривозі» й разом із технікою відрядили в Афганістан буквально за кілька годин. В 1989 році частину відновили. Сьогодні тут дислокований 3-й окремий полк армійської авіації — найкращий із трьох вертолітних в Україні. Тут же розташований аеродром, на якому з півсотні вертольотів, усі ще з радянських часів. На старі машини військовики не дуже скаржаться, кажуть, тоді техніку робили на совість, тож вона досі служить (хоча далеко не вся). З Бродів проводять регулярні ротації в миротворчі місії, в яких бере участь наша держава — в Ліберію, Конго, Кот-д’Івуар (усі — країни Африканського континенту). Завдяки коштам, заробленим там, гвинтокрили вдається підтримувати в робочому стані, відправляти їх на ремонт, купувати нові запчастини. А ще — заправляти пальним і створювати пілотам можливості підійматися у повітря; останнім часом військовикам щастить здійснювати польоти по три рази на тиждень.

У Бродівському полку десь із сотня пілотів, тому жінка-вертолітник насправді рідкість. «Жінці важко витримати барокамеру, яку треба проходити раз на рік. Це штучно створені умови з високим тиском і розрідженим повітрям, — пояснює політрук, майор Олександр Новиков. — І службу в миротворчих місіях жінкам важко нести: чужа для нас флора і фауна, зміна клімату, неймовірна вологість. На початках жінки їздили в місії — в Ірак, Ліберію, але траплялося таке, що декого довелося достроково повертати — не витримували. Тому зараз не відряджають. А ще є нюанси з побутовими умовами: чоловічі казарми, душі. Для іншої статі на військових базах нічого не передбачено». На запитання, як ставляться у частині до жінок-пілотів, військові відповідають коректно: вони стимулюють чоловіків бути більш охайними, стримуватися у висловах, не пиячити…

І від повені рятувала, і на парад літала

Коли висока, гарна, міцної статури брюнетка зайшла в кімнату замполіта, визначену нам для інтерв’ю, розвернула крісло, впевнено на нього сіла і командним тоном вимовила: «Тільки без банальних запитань», мені здалося, що тієї миті я стала схожа на кота, який від несподіванки та остраху притискає вуха до голови.

'СолдатМайор Світлана Кравчук — старший штурман-льотчик ескадрильї, 16 років армійської служби у Бродівському вертолітному полку, 960 годин нальоту, 65 стрибків із парашутом, випускниця Харківського університету повітряних сил, зараз підвищує кваліфікацію у військовій академії в Києві, 39 років, одружена, двоє дітей, чоловік — екс-військовий.

Найсерйознішим завданням Світлани за роки служби була участь у рятівних заходах під час масштабної повені на Закарпатті й Франківщині влітку 2008 року. «Ми працювали там три місяці, спершу рятували людей від стихії, потім розвозили гуманітарку. Базувались на Франківщині, стартували з майданчика в населеному пункті Верховина, — розповідає майор. — Перші кілька днів витягували людей просто з води на лебідці. Приземлитися не було де, всюди ж вода, а ще дроти, дерева. Тому зависали вертольотом у повітрі — це одна з найважчих фігур пілотажу, а інколи доводилось так висіти цілу годину. Спускали на тросі рятувальника, він причіпляв людину до тросу або просто до себе, якщо це дитина, і так піднімали постраждалих у кабіну. Екіпаж складався з п’яти чоловік: командир, другий пілот, механік, медик і рятувальник. За один раз ми могли забрати щонайбільше 16 людей». За допомогою лебідки тоді врятували 190 людей, а загалом перевезли в безпечне місце понад три сотні. Не обійшлося й без казусів: одна бабця на майже затопленому острові не погоджувалася рятуватися без своїх маленьких поросят, довелося рятувальникам їх ловити і теж на борт зі собою забирати; потім цілу ніч відмивали кабіну від поросячого «страху»…

«Наша держава абсолютно не готова до таких екстремальних ситуацій. Нас підняли вранці й послали на Франківщину подивитися, що там робиться. Ми побачили неймовірну стихію: греблю прорвало, всі мости знищені, люди вже були на дахах будинків, вода прибувала, ми доповіли про це командуванню, і всі моментально оглухли. Півгодини ми чекали вказівок, що робити! —обурюється Світлана. — Ми оглядали ці ж території за місяць-два і побачили, як з румунського боку вже більшість мостів, доріг були відновлені, береги річки укріплені, а в нас ніхто й пальцем не поворухнув. А коли розвозили гуманітарну допомогу, зіткнулися з агресією мешканців із високогірних хуторів. Люди відчували себе покинутими, вони надовго залишились без харчів, без підтримки. Члени одного екіпажу навіть потрапили під гарячу руку — їх банально побили, зганяючи свою злість на рятувальників. Це —життя, це — реальна робота, вона не завжди така красива і романтична, як про неї пишуть…»

Були в роботі Світлани й урочисті моменти: за часів президентства Ющенка вона брала участь у військовому параді в столиці. Зі Львова літала делегація з восьми вертольотів, Світлана розраховувала координати — точний час вильоту, тривалість польоту, швидкість, адже прилетіти на парад треба в певний момент і певною фігурою — так званим «клином». А ще майору довіряють виховувати «молодняк» — саме вона здебільшого вводить в курс справи молодих пілотів, які прибули у Броди на своє перше місце служби.

І в десантурі служила, і в Іраку воювала

Із другою жінкою-пілотом автор цих рядків зустрілася вже у Львові, де вона зараз перебуває на курсах англійської мови. Уже за перші п’ять хвилин розмови з Надією формується стійке враження: свій хлопець, з такою не страшно йти в розвідку. Цілеспрямована, вперта, смілива і чесна — якби вся українська армія складалася з таких солдатів, як Надія, можна було би не хвилюватися за безпеку держави.

'СолдатСтарший лейтенант Надія Савченко — льотчик-оператор Мі-24, півтора року служби в десантних військах, з яких півроку — служба в Іраку, випускниця Харківського університету повітряних сил, три роки служби у Бродівському вертолітному полку, 170 годин нальоту, 45 стрибків із парашутом, із задоволенням проходить тренування в барокамері, 32 роки, «одружена з роботою» (уточнення Надії).

«Я завжди любила висоту, швидкість, але в дитинстві ще не знала, яка це має бути робота, і військових у родині не було, — починає розповідь Надія. — А коли я закінчила школу, почалися такі буремні часи — мітинги-страйки, «Україна без Кучми». Хотілося, щоб в Україні все було добре, щоб твоя держава була сильною. Відучилася я на модельєра-дизайнера, потім рік вчилася на журналіста-філолога. І тоді зрозуміла, що швидкість і висота — це льотчик».

У Харківському авіаційному університеті перед дівчиною зачиняли двері чотири рази: жінок не беремo — і все. Потім таки вдалося достукатися, але з умовою відслужити в армії рік контрактної служби. Надію Савченко скерували в залізничні війська в Києві, телефоністкою. «Я подивилася на все це — що я навіть саперної лопатки не бачу, що мені навіть форму не обов’язково вдягати, що армією там і не пахне — і подалася у повітряно-десантні війська в Житомир, парашути ближче до неба, — продовжила розповідь Надія. — Там подивились на моє довге волосся, довгі нігті й каблуки (тоді я ще виглядала як дівчина) і тільки посміялися: пробіжиш 15 кілометрів по полігону з рюкзаком десантника вагою 15 кілограмів, не відстанеш від хлопців — візьмемо».

Вона пробігла. Потім ще багато довелося бігати, і з 32-кілограмовим гранатометом, і одразу після стрибка з парашутом, витягаючи автомат у повітрі. Довелося обстригти волосся, бо з довгим не вдавалося за сім секунд одягнути протигаз, а з коротким вийшло за чотири. Відтоді зачіска так і залишилась по-чоловічому короткою. Щоб жити жінці в світі чоловіків — потрібна особлива психологія, ділиться Надія. Виникають різні конфліктні ситуації, які треба гарно згладжувати, треба не виставляти на показ свої принади. «В інших військах ти приходиш, і ти — людина, поки не покажеш, що ти — чмо. А в десантурі — ти — чмо, поки не доведеш, що ти — людина. Там основне завдання — вижити», — пояснює Надія. Вона вижила не лише там, вона пройшла Ірак.

Це не була проста миротворча місія від ООН, це були коліаційні війська на замовлення НАТО. Америка контролювала території з нафтою, Україні дісталися аграрні регіони. Головні сутички відбувалися переважно на територіях американців, проте стріляти доводилося всім. За чотири роки українських ротацій там (2005-2008), наша держава втратила 18 громадян, серед них була одна жінка-медсестра. Там солдат Савченко пройшла чималу школу виживання, вона була стрільцем, довелося й переносити на носилках тіла товаришів…

Тому тепер, коли високі військові чини кажуть: жінкам важко в місіях, вони їх не витримують, там немає умов, Надія не в жарт обурюється: «Якщо я пройшла війну в Іраку, невже не відслужу миротворчу місію ООН в Африці? Після Іраку я таки вивчилась на пілота, тепер я літаю. Та й не я одна, багато жінок теж хочуть їхати в місії».

Надія мріє потрапити в Конго під час наступної ротації, яка буде у травні цього року. Тільки для цього потрібен дозвіл міністра оборони. Й отримати його лейтенант Савченко хоче будь-що, для цього навіть стоятиме кількаденну чергу в приймальні міністра. Вже не одна така черга вистояна, не одне звернення написане у різні інстанції і не з одним міністром оборони була зустріч, тільки ж вони так часто змінюються, що їм не до вирішення питання українських жінок, які хочуть серйозно служити в армії. «В мене є відповідь одного генерала, прізвище Пістрюга, на тему, чому мене не пускають у ротації, — поділилась Надія. — Так от, мені написали: «Присутність жінки буде викликати соціальну занепокоєність серед чоловіків, які їдуть туди виконувати миротворчу місію». Я коли прочитала — мало не ошаліла. Виходить, вони туди їдуть виконувати миротворчу місію. А я, виходить, туди їду створювати соціальну напругу! Я понесла цей лист у Комісію з прав захисту людини, я їх спитала: що це таке, я в Україні чим тут займаюся, в мене тут що — бордель армійський відкритий, чи що? У нас багато пережитків радянщини, ми перетягуємо звідти все найгірше».

«А 8 Березня я не люблю, — з усмішкою на прощання каже Надія. — Хоча я не проти цього свята, напевно, воно має право на існування, серед цивільного населення. Але вважаю, що цьому святу не місце в армії. Ми ж не святкуємо в армії день чоловіка, ми святкуємо День захисника Вітчизни і День збройних сил. До захисників Вітчизни ще прирівнюють учасника бойових дій, в мене є це посвідчення. Так що не знаю, у кого більше право отримувати вітання 23 лютого — у мене чи в тих хлопців, які мене вітають на 8 Березня. Я не люблю 8 березня тому, що не треба мені в армії, коли на мені форма і погони, як і в інших, нагадувати, що я — жінка. Немає такої професії в армії — жінка. Мені не платять гроші за те, що я жінка. Мені платять за те, що я виконую свою роботу на рівні з іншими, за те, що я — солдат».

Ірина Юзиквсе для dle
  • Автор: Rimlyanin
  • 21 марта 2013
  • Посмотрели: 2 722
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.